Мене виховував тато — строгий, авторитарний, без зайвих ніжностей і сентиментів. З самого дитинства моє мислення формувалося під впливом марксистської теорії — серйозно, глибоко, без варіантів. В університеті я була активною учасницею комуністичної партії. А коли почала працювати, то мала чітку ціль: стати гідною спадкоємицею партійної ідеї. Я щиро вірила в соціалістичні ідеали й покладалась на свою професійну компетентність.

Ідеалізм для мене був порожнім звуком. Релігія, забобони — усе це здавалося далеким і абсолютно не моїм. Я була переконаною атеїсткою. І саме на цьому тлі — сталися речі, які, чесно кажучи, не вкладаються в голові. Особливо враховуючи, ким я була тоді.

Мабуть, усе почалося з кількох по-справжньому суворих і холодних зим — саме вони, швидше за все, стали причиною моєї хвороби. Та ще й те, що я була трудоголічкою, постійно працювала, без пауз і перепочинку. Щороку все повторювалось: з приходом осені починався хронічний кашель, тривав усю зиму, затягувався до пізньої весни й не відпускав аж до початку літа.

І от тієї осені, в тому самому році, мій кашель знову дав про себе знати. Як і раніше, я щодня ходила в місцеву клініку — мені кололи внутрішньовенно антибіотики. Уже звично, без зайвих емоцій.

Того вечора я прийшла туди десь близько восьмої. Лікар сказав, що пеніцилін з тієї партії, якою мене лікували два дні тому, щойно використали для дитини. Тож довелося брати препарат з нової партії. Але перед цим — стандартна шкірна проба.

На зап’ясті з’явилася «позитивна» реакція — червона пляма розміром із дві монети, трохи випукла і така, що розповзалася, мов щось живе. Я трохи помовчала, а потім запитала:
— Це нормально, така реакція?

Лікар задумався на кілька секунд, а потім відповів:
— Це, швидше за все, хибнопозитивна реакція через нову партію. Все має бути гаразд, адже тебе ж уже лікували пеніциліном раніше.

Але щоб перестрахуватись і не допустити анафілактичного шоку, він зробив мені укол Фенергану. А ще додав дексаметазон у внутрішньовенне вливання.

Після цього мені справді полегшало. Все стихло, і я відчула спокій.

Я зайшла в палату й лягла на ліжко. Медсестра під’єднала мені крапельницю й пішла до інших пацієнтів. Все було спокійно… Аж раптом я почула дивний звук — скрегіт, схожий на гальма поїзда. А потім — шум у вухах.

І в одну мить усе змінилося.

Наче провалилась у темний тунель і стрімко понеслася вперед. Я відчувала дикe занепокоєння. В голові крутилася одна думка: «Що зі мною? Ще ж щойно все було нормально… а тепер ніби провал». Я хотіла зупинитись, розвернутись, повернутись назад — але не могла. Рухалася вперед неконтрольовано, як у якомусь шаленому потоці, і не могла вплинути ні на що.

Я кричала всередині — відчаєм, страхом, бажанням хоч якось вирватися. Але звуку не було. Я була німою.
Пробувала боротися — дарма.
Було відчуття, ніби я перетворилась на маленьку частинку, яку крутить і носить у нескінченному колі. Без виходу. Без контролю.

Хоча моє тіло й залишалось у фізичному світі, моя душа… вона ніби провалилась кудись і опинилася в іншому вимірі. Там була якась межа між «мною» і тим, що я відчувала як свій дух. І я абсолютно чітко усвідомлювала: це не сон. Це відбувалося насправді.

Щось пішло не так із крапельницею. Алергія на пеніцилін. І от я — не в тілі, не в реальності, а в якомусь нескінченному тунелі, охоплена панікою, страхом, повною беззахисністю. Мене наче кидало зсередини — я відчувала відчай, але не мала куди подітися.

Я знала: моє тіло досі там, у ліжку. Але я не могла до нього повернутися.

«Це смерть?» — думала я.
«Але якщо так, то чому я така свідома? Чому все так ясно?»

Я не зникла. Просто — була відокремлена. Мене ніби витягнули з фізичного світу.

Я не відчувала болю. Навпаки — було щось дуже м’яке в цьому стані. Я літала, як легенька пір’їнка, і відчувала… затишок.

Спробувати описати те, що я відчувала в тому невидимому світі — неймовірно складно. Було відчуття, ніби мене ніс якийсь потік… але не просто енергії — а істот. Вони ніби вели мене, підтримували. І водночас — відповідали на всі мої запитання. Розвіювали сумніви. Заспокоювали моє збентежене, розгублене серце.

Я навіть не знала, як описати цей «потік істот». Вони не мали форми. Не говорили словами. Але були сповнені світла, доброти, співчуття… і якоїсь абсолютно безумовної дружелюбності. Я відчувала їх — так чітко, наче вони говорили напряму в моє серце. І відповідали на все, що я питала.

Це було як обійми сонця навесні. Теплі, м’які, наповнені життям.

Я розуміла: ці істоти — не звідси. Вони вищі. Вони з духовної сфери. Я назвала їх пророками — бо це й було відчуття: наче я поруч із чистою мудрістю. Вони передавали мені знання без жодного слова — телепатично, м’яко, природно.

Вони відкривали переді мною істини — про всесвіт, про сенс життя, і навіть... про смерть. Вони ніби показували мені двері, за якими — інший вимір. І я змогла туди зазирнути.

І раптом — я більше не була в темному тунелі. Все змінилося в одну мить. Я опинилася у світлому, теплому, чистому просторі. Ніби мене звільнили. Жодного болю, жодного страху — тільки глибокий спокій і блаженство, яке словами не передати.

Мій дух почав ставити запитання одне за одним: про природу всесвіту, про сенс життя, про смерть. І щоразу, куди б не поверталась моя свідомість, відповіді з’являлися самі. Вони просто виникали — чіткі, прості, як одкровення.

Я побачила, що цей світ складається з частинок. З мікрочастинок. І коли вони накопичуються — створюють форму, образ, який ми звикли сприймати як реальний.
Наприклад, дерево перед будинком. У звичайному житті — це просто дерево. А в цьому вимірі я бачила, що це — скупчення молекул, які безупинно рухаються, циркулюють, живуть. Вони лише набувають форми дерева. Але насправді — усе набагато глибше.

Я бачила ці скупчення. Вони огортали цей феноменальний світ, створюючи все, що ми сприймаємо як «реальність».

І навіть попри те, що моє фізичне тіло ще лежало в ліжку, свідомість була вільною. Вона спостерігала, літала, роздивлялася дерева за межами клініки, ніби не було жодних меж.

— Чи я теж частинка? — питаю.

І відповідають мені: «Так, людське тіло — це безліч частинок. Вони постійно рухаються, обмінюються, перетворюються — усе в цьому світі в русі. А ти, твій дух — це теж частина цих молекул, які безупинно оновлюються. Частинки з’єднуються, розходяться, змінюють форму, знову збираються в нову фізичну оболонку — і так без кінця. Життя і смерть — це просто етапи, перехідні моменти. Смерть — це не кінець, а продовження життя.

Зараз, у твоєму стані, твоя свідомість живе, мислить, але вона відокремлена від тіла і від світу, немов за скляною стіною. Ти все бачиш, але інші тебе не помічають і не відчувають. Це дивне відчуття — бути там, де тебе нема.

Неможливо пояснити, що саме з тобою відбувається, особливо коли рідні не можуть зрозуміти, що таке смерть. Ось чому вони так сильно сумують. І знаєш, мене це почало дико тривожити. Бо якщо мої батьки дізнаються, що мене немає — їм буде неймовірно боляче. А ще моя дитина... вона ще така маленька, зовсім беззахисна. Вона не готова залишитися сама. Усе це промайнуло в голові, як блискавка — швидко, різко, без жодних пауз.

Уяви телевізор — це твоє тіло, а програма на ньому — це свідомість. Коли телевізор ламається, сигнал не зникає просто так. Так само і наше тіло — це носій, що складається з безлічі частинок. Тіло може змінювати форму, але зовсім не зникає. От я в той момент була в дивному стані — свідомість і тіло ніби роз’єдналися, але ще залишалися якось пов’язані. Я розуміла, що існує кілька вимірів одночасно. Моя свідомість була у духовному світі, я телепатично спілкувалася з тими «пророками», які відкривали мені істину всесвіту. Але при цьому я добре розуміла, що відбувається навколо мене у фізичному світі. Навіть чула все із затримкою, ніби звук тягнеться повільно, наче на повільній плівці.

На Землі, біля клініки, проходило подружжя. Вони кинули погляд у палату, де я лежала, і тихо сказали: «Бідна жінка, у неї ж ще й дитина…» Навколо метушилися люди, кроки й приглушені голоси лунали з усіх боків. Я навіть бачила крізь стіну — у шафі висіли два вішачки, як мовчазні свідки мого тимчасового ув’язнення.

Раптом мій пейджер задзвонив тричі. Медсестра прийшла й спитала, чи хочу я відповісти. Один дзвінок — від музиканта з нашого гурту, два інші — від знайомих. Я намагалася кивнути головою у відповідь, але моє тіло здавалося якимось чужим, наче воно було вже не моїм…

У своєму досвіді на межі смерті я чітко усвідомила — гроші, кохання, пристрасті, всі ці земні драми — тепер це просто порожній шум. Я стала ніби ясновидячою: знала, що лікар скаже ще до того, як він відкриє рот. Усе, що я відчувала і передбачала, справдилося. Моє «я» висіло над тілом, і я наказала йому зробити глибокий вдих — щоб довести, що життя ще не пішло геть.

Лікар зізнався, що не розуміє, чому моє дихання було схоже на Чейн-Стоксове — тобто передсмертне — хоча я ще жила.

Коли він прийшов мене оглядати, моя душа наказала тілу кліпнути — як сигнал «гу-гу, я тут!» І тіло — таке вперте — схопилося за його руку, єдину нитку, яка могла повернути мене до життя, до батьків, дитини і всіх незавершених справ.

І в ту ж мить моя душа різко впала вниз — знову ввійшла в тіло.

Коли я відкрила очі і сіла, почала безупинно блювати. Я виблювала темну рідину, майже цілу миску. Потім усе тіло спорожніло. Лікар був шокований: «Як твій шлунок міг вмістити стільки?» Це була своєрідна духовна чистка. Лікар зробив усе, щоб мене врятувати. Коли я розповіла йому, що зі мною було протягом останніх чотирьох годин, він мовчки слухав, а потім його обличчя зблідло. Думаю, він дуже злякався. Ту ніч він залишився зі мною в палаті. Я не маю жодних претензій до нього. Завдяки його помилці я отримала можливість пережити досвід на межі смерті — і побачити Землю та інший світ. Мій страх смерті зник. Мій погляд на життя і мораль усього світу повністю змінився.