Привіт, мене звати Аманда Вайдман, і у 2017 році я опинилась поза своїм тілом.

От як це сталося: ми з партнером їхали вузькою високогірною дорогою. Він був за кермом. По суті, з одного боку — скеля, з іншого — прірва, і ми посеред цього всього. Від обриву нас відділяв лише бетонний відбійник.

І тут зустрічна машина просто вилітає на нашу смугу — водій втратив керування. А нам нікуди тікати: ліворуч скеля — якщо туди, то просто в стіну, а праворуч — вузеньке узбіччя, яке ще й сиплеться. Ми різко звернули, щоб не врізатись. І, здається, проскочили. Але через швидкість і те, що узбіччя нестабільне, ми втратили контроль над машиною.

Машину почало крутити. Ми врізались у автівку, яка їхала позаду того водія, і від удару нас просто перекинуло. Авто стало догори дригом і гепнулось прямісінько на бетонний відбійник — просто перед самим урвищем. Уяви собі: машина лежить колесами вгору, тримається на цій бетонній огорожі, а далі — прірва.

Коли все нарешті зупинилось і ми відкрили очі, перед нами були дерева... тільки вони були перевернуті, і всі йшли стрімко вниз.

Я пропрацювала на тій місцевості десь 13 років парамедиком у швидкій, тож добре знала: якщо машина врізається на цій дорозі — найчастіше вона просто летить у прірву. Таке траплялося регулярно, кілька разів на місяць.

Ми навіть жартували між собою — мовляв, новенькі парамедики тут майже не набирались досвіду з порятунку людей. Бо коли машина летить вниз... ти вже її не бачиш. І нікого не рятуєш.

У ту долю секунди я реально повірила на всі сто, що помру. Просто от — це кінець. Я заплющила очі, відкинулась назад у сидінні, розслабила м’язи… і просто відпустила.

Я навіть не бачила, що було далі. Все відбулося якось миттєво, не знаю чому — але це була моя реакція. Зараз, коли згадую, думаю: мабуть, я завжди десь чула, що якщо вже помираєш — роби це спокійно. Просто… дозволь цьому статися.

От я й дозволила. Відкинулась у кріслі, ніби літак злітає, а я — лечу геть. І, по суті, саме це і сталося.

Я пам’ятаю, спочатку була просто гігантська темрява — така, що тягнеться без кінця. Але це не було страшно. Навпаки — вона була м’яка, ніби пухнаста, як безпечна печера, де можна розслабитись. І майже одразу я відчула, що немає в мені жодної важкості. Тіла — немає. Ніколи раніше я навіть не думала, як це — не мати тіла, бо воно було зі мною все життя. А тут раптом — я з нього вискочила.

І тоді мене осінило: дорослі люди щодня носять із собою купу зайвої ваги — 50, 100, навіть 150 кілограмів. Як тягнути якийсь важкий рюкзак, і навіть не помічати цього, бо звикла. А це відчуття свободи, коли ти легка, ніби пір’їнка, і при тому все одно залишаєшся собою — зі своїм усвідомленням, з усім, що є… Ох, це було просто неймовірно.

Коли я опинилась там, я нічого не чула. Я нічого не бачила — не фізичними очима точно. Але при цьому відчувала і усвідомлювала набагато більше, ніж будь-коли в житті.

Знаєш, коли ти ходиш тверезий, здається, що все розумієш. А там було так, ніби хтось підкрутив гучність на максимум і ти раптом повністю прокидаєшся в собі — по-справжньому.

Це трохи як, коли ти не лягаєш спати допізна, тусуєшся з друзями, може, пару келихів хильнеш... А зранку встаєш, п’єш каву і раптом розумієш — ти набагато більш зібрана й уважна, ніж була вчора ввечері. От життя на Землі того вечора мені здавалося як туман після кількох келихів. А це… це було справжнє життя.

Не знаю, скільки там минуло часу — на Землі, мабуть, лише кілька секунд. Але поза тілом час працює зовсім по-іншому. Там можна побачити, відчути, зрозуміти стільки всього — і здається, що це триває вічність, хоча на Землі промайнуло всього кілька секунд.

Коли я звикла бути поза тілом, зрозуміла: тут немає ваги, немає звичних відчуттів — і водночас це було так знайомо. Наче я вдома, у повній гармонії. Уяви — навіть найспокійніші моменти на Землі не зрівняються з цим, бо тут завжди є думка: раптом все скінчиться, або щось піде не так. Але там… ні найменшого відчуття, що може щось піти не так. Це було найнадійніше, найпрекрасніше і найідеальніше відчуття, яке я коли-небудь переживала.

І тоді я відчула Присутність. Коли всередині вже вкорінився спокій, з’явилося от це… щось. І я рада, що саме в такому порядку — бо спочатку спокій, а вже потім Присутність.

Те, що я тоді відчула — це, мабуть, те, що люди називають Богом. Або просто чимось вищим. Або тим, що пов’язує все у світі.

І от згадую зараз — я ж чула ці слова раніше: “Єдність”, “Божественне”. Думала собі — ну, цікаво, але мене не чіпляло. Я не розуміла, що це взагалі значить — відчути це.

А тоді — просто раптом зрозуміла.

І ці всі поняття раптом стали абсолютно зрозумілими. Я була оточена мільйонами — може, навіть мільярдами — присутностей. Я їх не бачила, але чітко відчувала. Як хор. Як величезне зібрання всього, що колись існувало.

Світлі духи. Можливо, мої предки. Можливо, ангели. Можливо, духи рослин, тварин. Уся Творчість. І разом — ця Присутність була тим, що люди звуть Богом.

І тоді я усвідомила: я вже тут була. Я проходила крізь це місце багато-багато разів.

Навіть коли розповідаю це зараз — по шкірі йдуть мурахи.

Та Присутність була настільки люблячою. Без жодного осуду. Без жодної критики. Абсолютно ідеальною… і нескінченною.

А потім я почула звук. Спершу ледь чутний — а далі все голосніше. Люди кричали. Метал скрипів. Наше туристичне спорядження — каструлі, сковорідки — летіло і гепалося на дорогу.

Я раптом опинилась в тілі, але верх ногами. Мій партнер верещав. Він не виходив із тіла — просто кричав щосили.

Ми чули, як хтось ззовні машини казав:
— Я не хочу бачити трупів, ти йди подивись.
— Ні, це ти подивись.
Вони думали, що ми мертві.

Зрештою, хтось дістав лом і витяг нас із машини. Я була повністю при тямі. Плече трохи нило, але нічого серйозного. Пам’ятаю, як сиділа на бетонному відбійнику й просто дивилась на дерева. Мій партнер волав. Люди метушились навколо.

А я сиділа й думала:
“Та я ж, звісно, в порядку. Я щойно була вдома. Побувала там, де все ідеально — там, куди ми потрапляємо між життями. Все добре.”

І навіть якби я померла — я була б там. Або знову повернулась би сюди, в іншому тілі.

Помилок насправді не існує. Що б не сталося — це ж наша свідомість, наша сутність… Вона або в тілі, або поза ним. Але це все одно ми.

Коротше, так — я була в стані абсолютного блаженства.

Нас оглянули. У мого партнера — струс мозку, у мене — хлистова травма. Але загалом ми були в нормі.

І ще довго після аварії я залишалась у тому стані. Ніби щось від того досвіду лишилось зі мною.
Я була на лікарняному чотири місяці — просто щоб переконатися, що з плечем усе гаразд, перш ніж знову підіймати пацієнтів.

Я й до цього не вважала себе людиною, яка боїться смерті, але тепер у мене з’явилося додаткове відчуття спокою — додаткова довіра до життя. Спершу я цього навіть не помічала, але поступово в мені почали відбуватися зміни.

Я перестала перейматись через дрібниці. Просто якось знала — що б не сталось, усе буде добре.

Протягом наступного року я багато чого змінила. Усвідомила, що більшість людей просто не зрозуміє того, що я пережила, тож стала обережнішою — з ким і про що говорити.

Почала волонтерити в хоспісі. Хотілося бути поруч із тими, хто помирає — бо вони часто ніби між світами: то втрачають свідомість, то знову «повертаються». І я розуміла, про що вони говорять.

Бути з ними, слухати їхні історії — лише зміцнило мою власну віру. Вони описували те саме, що сталося зі мною.

Мої вподобання швидко змінилися. Накопичення речей перестало мене цікавити. Конкуренція, порівняння з іншими — все те, що колись було важливим, раптом втратило будь-який сенс.

Того ж року я розійшлася з партнером. Після 13 років разом ми просто дивилися в різні боки.

Я продала дім, роздала чи продала майже всі речі. Наступні два роки жила в домі на колесах, їздила на природу, навідувала друзів, яких давно не бачила. Працювала над собою.

Я провела більшість життя у західному ритмі — суцільна метушня, робота, нескінченні задачі. Але нарешті захотіла бути ближче до природи. Віднайти свій духовний центр через медитацію, молитву, прогулянки серед дерев. Щось просте й справжнє.

Я точно знаю: той досвід — хоч і короткий — перевернув усе.

Я більше ніколи не була такою, як раніше.

Минуло вже близько п’яти років. Я досі мандрую, живу з валізи — усе, що мені потрібно, завжди зі мною. Веду онлайн-бізнес із допомоги людям котрі отримали різного роду травми, трохи волонтерю і постійно росту — не перестаю вчитися.

Але найголовніше, що я винесла з того досвіду — це прийняття. Вміння відпускати те, що не під контролем. Не чіплятися за результат і не прив’язуватись до речей. Просто бути вдячною, що мої потреби закриті.

Ось ми і тут. І цей досвід досі зі мною. Він справді змінив усе.